Мабуть, я ніколи не буду щасливою. Отак просто, по-людськи щасливою. Як то мріють собі усі нормальні люди…Будиночок біля моря, чоловік, діти… Ніколи в мене цього не буде. Ніколи… Бо душа моя неспокійна стрибає з одного на інше, в істериці б’ється і все не може ніяк знайти собі притулку. Здавалося б – ось воно! Ось! Хватай та біжи. Тобто не біжи, а навпаки – сиди собі тишком-нишком, народжуй йому діточок.
Та не все так просто… У мить коли все, здавалось би, може закінчитись отим самим звичайним людським щастям, якась «єбіческая сила» дає мені під дупу та змушує тікати. Куди завгодно, до кого завгодно, тільки не це! Ні! Ні! Ні!
У кожного кандидата я завжди знаходила вади…Той недостатньо уваги приділяє, той недостатньо освічений. Та хіба сама я досконала? О боги, ні! Я чорна вдова, самка богомола, що знищує чоловіків. Не дай боже комусь з них у мене знов закохатися! Я не дозволю цьому трапитись.
То, мабуть, якісь вищі сили мене все ж-таки покарали, що я зустріла тебе, моє найтрагічніше кохання. Ти помстилася мені за всі ці понівечені душі, покинувши мене так, як я не раз це робила, розбивши моє серце.
Амінь